Спорт новости в Одессы
«Я вільна людина. На мене навіть кайданки вже не вдягнеш», — каже 34-річний ветеран з Чернігівщини Олександр Ревтюх, який на фронті втратив ногу та руку. Насправді ж за цим жартом криється глибока філософія прийняття себе та перетворення своїх слабких сторін на унікальні переваги.
Під час українського контрнаступу у 2023 році, чоловік опинився посеред мінного поля. Тричі підірвавшись, захлинаючись кров'ю на полі бою, військовий записав останнє відео для мами та вже прощався з життям. Та дивом побратими висмикнули Олександра з пазурів небуття, і тепер чоловік мотивує інших до життя попри все. Своєю історією ветеран поділився з нашим виданням.
«Вчора ти в Будапешті, а сьогодні тебе вже хочуть вбити з танків»
Олександр називає себе багатогранною людиною, і це цілком відповідає дійсності. Вчитель історії за першою освітою, чоловік встиг попрацювати офіціантом, вихователем в реабілітаційному центрі, відслужити строкову службу й отримати другу вищу освіту в інституті Управління державної охорони (УДО).
ВІДЕО ДНЯ
— Я поспішав жити, — зізнається Олександр.
Початок повномасштабного вторгнення рф чоловік зустрів в Будапешті, де на той час вже постійно жив і працював. Коли Олександр побачив в новинах кадри ракетних обстрілів України, то приїхав на місцевий вокзал і став волонтерити перекладачем-логістом, допомагаючи українським біженцям.
РЕКЛАМА
Та згодом самого лише волонтерства чоловікові стало замало й він приймає рішення повернутися в Україну.
— Я міг би залишитись в Будапешті, міг поїхати в Канаду. Але ж я можу поміняти хлопців, які полягли за мою сім'ю. Тому це було дуже свідоме рішення: мені був 31 рік, мав військову освіту, я в добрій фізичній кондиції. Хто ж іще має захищати Україну? — каже Олександр.
До пораннення Олександр був у добрій фізичній формі
РЕКЛАМА
У військкоматі рідного Ніжина чоловіка відмовились мобілізувати. Не знайшлося посади. Однак наш співрозмовник не з тих, хто так просто здається. На той час відомий український військовий Валерій Маркус оголосив конкурс з добору бійців до новоствореного підрозділу добровольців. Олександр пройшов співбесіду та вже через два тижні тренувань вирушив на оборону Донеччини у складі 47-ї окремої механізованої бригади «Магура» (на той час це ще був батальйон).
Чоловік одразу ж потрапляє на оборону Вуглегірської ТЕС, навколо якої точились запеклі бої.
— І це був такий контраст: ти живеш в Будапешті, у тебе робота, ти працюєш з корейцями, а тут раптом ти на війні й тебе хочуть вбити з танків, — пояснює військовий.
Три довгих тижні підрозділ Олександра тримав позиції поблизу ТЕС. Захисники окопувалися буквально у вугіллі й було відчуття, що просто груддю затуляють кордони України, адже проти танків та авіації ворога в українських військових були лише автомати та гранатомети.
РЕКЛАМА
Чоловік розповідає, що на цьому напрямку їм протистояли найманці з ПВК «Вагнер», які діяли злагоджено й на досвіді військових дій в Сирії та Африці.
Проте батальйон Олександра вистояв і своє завдання виконав. Тогочасний Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний перетворив підрозділ на штурмовий полк, і чоловік з побратимами вирушили на навчання до Німеччини, готуватися до контрнаступу. Це навчання тривало довгих дев'ять місяців, та саме воно, як запевняє Олександр, у підсумку й зберегло йому життя.
«До мінного поля не готовий ніхто»
Червень 2023 року. Перші дні українського контрнаступу. Саме тоді на Запоріжжі військовий дістав важке поранення, опинившись за крок від загибелі. Той день чоловік пам'ятає у найменших подробицях.
Місцевість, якою Олександр з побратимами мав наступати на ворожі позиції, розмінувати не вдалося. Та навіть попри це, завдання потрібно було виконувати.
— Ми зайшли в лісопосадку й зрозуміли, що вона не розмінована. Нас накривали артилерією, й ми відступили на 100 метрів. Було вже розуміння, що ми приїхали штурмувати, а нас беруть у кільце, — пригадує ветеран.
Не дозволивши себе оточити, група з шести добровольців, серед яких був і Олександр, висунулася у напрямку ворожих позицій.
— Але там все було заміновано. Нас добре тренували, хлопці були до будь-чого готові, та до мінного поля не готовий ніхто, — підкреслює чоловік.
На українських штурмовиків ворог скерував важку техніку, тож командир наказав Олександру повертатися за підтримкою.
— Я пробіг метрів 15… міна… і мені відірвало ногу, — розповідає військовий.
Олександр швидко наклав собі турнікет і став чекати евакуації, яка виявилась ще пекельнішою.
— Коли стікав кров'ю, я записав відео для мами з поля бою, щоб вона змогла гроші отримати. Мовляв, мамо, дивись я на полі бою, мене тут поранило. По мене прийшли хлопці й поклали на ноші. Підіймають ноші, а піді мною розриваються ще дві міни. Хлопцям уламками відриває ноги, а мене відкидає на два метри. Я вже собі думаю, що буду лежати й взагалі не ворушитись, адже на один квадратний метр там було близько шести мін. Я втратив свідомість, — каже співрозмовник.
Отямився Олександр від нового, ще більш потужного обстрілу.
— Біля мене приземлився снаряд. У стані шоку я починаю повзти. І метра не проповз, як мені відриває руку й розриває черевну порожнину. Уламки разом із землею залітають до рота. Я задихався… Показав побратиму поруч, щоб він мене пристрелив, — розповідає військовий.
Та побратим не послухався Олександра. Наклавши ще один турнікет — вже на руку, він витяг землю й уламки з рота товариша, давши можливість дихати. В цей час чоловік знову втратив свідомість. Коли ж прийшов до тями та озирнувся навколо, то не побачив жодної живої душі.
— Я з останніх сил крикнув: «Я живий!» — і по мене повернулися, — пригадує співрозмовник.
Побратими зайшли на мінне поле та, виконуючи правильний алгоритм евакуації із замінованої місцевості, почали передавати Олександра по руках. Чоловіка поклали в БМП Bradley й під гуркіт мін, що розривалися під колесами військової автівки, доправили до медиків.
«Я вільна людина і ні про що не шкодую»
Перші чотири місяці після поранення Олександр називає найтяжчими у своєму житті. Спершу у ветерана розійшлися шви на животі, й медикам довелося знову рятувати військового. Потім смерть ще раз нагадала про свою близьку присутність, коли у лікарню, де перебував Олександр, прилетіла ракета, та, на щастя, не розірвалася.
Перші чотири місяці після поранення Олександр називає найтяжчими у своєму житті.
Згодом Олександр зрозумів, що потрібно починати працювати над собою, щоб життя тривало, а не обмежувалося самими лише стінами лікарняної палати. Допомогла освіта: коли чоловік навчався в інституті УДО, то писав магістерську «Формування емоційно-вольової стійкості військових». Інститутські дослідження стали у пригоді ветерану, адже він почав застосовувати ці практики до себе. Ось як пояснює цю філософію Олександр:
— Розумієте, потрібно прийняти себе. У мене немає руки. Гаразд. Але я так розвинув існуючу руку, що дуже швидко можу працювати зі смартфоном, можу друкувати й монтувати, — запевняє військовий.
Той самий прийом — перетворення слабкостей на переваги — ветеран застосував і у випадку з ампутацією нижньої кінцівки, коли на День Незалежності встановив національний рекорд, присівши на одній нозі 34 рази за одну хвилину.
— Звичайна людина не може стільки присісти на одній нозі, адже тіло важке, бо ж у людини з однієї сторони і рука, і нога. А я можу присісти, адже я конвертую свою слабку сторону у сильну. Звичайна людина не змогла б побити національний рекорд з присідання на одній нозі, а я зміг, — додає військовий.
«Звичайна людина не змогла б побити національний рекорд з присідання на одній нозі, а я зміг», — говорить військовий
Ходити на протезі ветеран навчився доволі швидко.
— Я відкрив секрет ідеальної ходьби. Кожного дня стрибав на скакалці. Таким чином розвинув дрібну моторику ніг. Я впав тисячу разів, але ж і встав тисячу разів. Тому впевнено ходжу. Це скакалка та багато роботи над собою, — пояснює ветеран.
Рухатися на протезі ветеран навчився доволі швидко
Але справжньою бідою для чоловіка стали сильні фантомні болі. Та знову ж таки, керуючись своєю унікальною філософією стійкості, Олександр і цю проблему перетворив на «суперсилу».
— Мені лікар сказав: або ти постійно, до кінця свого життя, будеш на наркотичних знеболювальних, або ти постійно чимось займаєшся та забуваєш про цей біль. Тому я поставив собі алгоритм — постійно працювати. Мені кажуть: «Як ти все встигаєш?» А я маю встигати, бо мені болить дуже сильно, — каже ветеран.
«Мені лікар сказав: або ти постійно, до кінця свого життя, будеш на наркотичних знеболювальних, або ти постійно чимось займаєшся та забуваєш про цей біль», — пригадує Олександр
А встигає Олександр дійсно чимало: займається боксом, бере участь в благодійних активностях, танцює та навіть читає лекції за мотивами свого життя «Померти, щоб народитися». До речі, під час лекцій чоловік використовує унікальний реквізит: рукавичку Віталія Кличка з автографом. Історія її отримання зайвий раз доводить, що немає нічого неможливого для людини дії.
Встигає Олександр дійсно чимало: займається боксом, бере участь в благодійних активностях, танцює… (Фото Сергій Ковальов)
— Я поїхав до лісу й три дні бив дуб та знімав це на відео. Я знав, для чого це робив, адже через три дні в Києві планувався вечір великого боксу. Моя ідея була така: вилізти на ринг та показати бій з тінню з однією рукою та на одній нозі. Зі змонтованим відео на флешці я через пів Києва на колясці приїхав на вечір боксу, знайшов організаторів і попросив п'ять хвилин і мікрофон перед головним боєм. Я виліз на ринг і зробив бій з тінню. Потім до мене підійшли організатори й подарували ці рукавички, які продавалися за три мільйони гривень. Це була велика імпровізація, — зазначає співрозмовник.
Тричі обманувши смерть, військовий відчуває, що якась сила стелить йому життєвий шлях, і він просто не в праві сказати: «я не можу».
— Я ні про що не шкодую, адже якби я не повернувся в Україну, то до кінця життя залишився б рабом. А зараз я вільна людина не тільки фізично, але й духовно. Найбільше я чекаю завершення війни. Коли це станеться, хочу бути першим, хто подасть петицію для зміни державного прапору на червоно-чорний. Щоб наші вороги не змогли стерти історію, а наші діти — пам'ятали, що колись у нас був жовто-блакитний прапор, але він залитий кров'ю захисників, — резюмував Олександр Ревтюх.
Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію 41-річного військового з Дніпра Антона Кіньшина, який став до лав ЗСУ ще у 2013 році, неодноразово був поранений, пережив навіть пряме влучання снаряду з танку (!), та кожного разу після лікування військовий повертався до побратимів і дружини, яка служила разом з ним.
Фото: Олександр Ревтюх
SEO продвижение в Одессе
